У кожного в житті бувають моменти, коли відчуваєш, що проживаєш наче не своє життя. І хочеться щось змінити, щоб знайти себе.
Хочу поділитися листом моєї давньої знайомої, яка розказала у ньому власну історію під час нашого електронного листування у 2017 році:
«Якось на Різдвяні свята запросила мене до себе в гості моя студентська подруга Любов. Вони з чоловіком нещодавно придбали будиночок у сосновому бору неподалік Києва, у невеличкому мальовничому місті.
Я в Києві не була давно, та ще й життєві обставини склалися так, що здавалося, моє життя – схоже на руїну. Запрошення я сприйняла з радістю. І воно стало для всіх учасників історії рятувальним містком, через який всі ми перейшли до нового життя. Та про це буде далі.
Люба зі своїм чоловіком родом з мальовничого села Петриківка, що на Дніпропетровщині. Вони навчалися в одному класі, потім Люба вступила до університету, а Сашко – у технікум. І їх дружба плавно переросла в міцне кохання, перевірене часом і різними життєвими ситуаціями.
Сашко був, так би мовити, з неблагополучної родини, батьки пиячили, а хлопець проживав з дідом, який замінив хлопцю і маму, і тата. Любочка була з благополучної родини, заможної (її батьки тримали у селі магазинчик), відмінниця і красуня. Але батьки Любині ніколи не заперечували проти дружби доньки з Сашком, адже бачили, що, попри всі життєві негаразди, хлопець ріс розумний, працьовитий, вихований і чемний. Вони навіть жаліли його, адже Сашко був сиротою при живих батьках. Та й діда в селі поважали…
Вже під час навчання хлопець виявив неабияку волю та силу характеру: він відмінно навчався у технікумі, ввечері працював, щоб себе прогодувати та діду допомогти, адже пенсія у того невеличка. Та й для Любочки Сашко хотів найкращого. Собі міг не купувати нічого, а їй на День народження він щорічно дарував прикраси із золота. Хлопець хотів, щоб кохана пишалася ним.
Любочка давно зрозуміла, що Сашко – це її доля, а любов росла, щодня міцнішала та глибшала. Сашко закінчив технікум раніше і вже два роки працював, коли Любочка тільки-но захистила диплом. Вона за його підтримки оформила приватне підприємництво і навчала дітей англійської мови у власному невеличкому мовному центрі. Кар’єра Сашка успішно розвивалася, за п’ять років він став головним менеджером однієї з філій великої компанії у м. Дніпро. Люба з Сашком одружилися і поселилися в однокімнатній орендованій квартирі на дев’ятому поверсі. Згодом народився їх первісток – синочок. Щастю молодих не було меж. Через три рочки молода родина вже зустрічала Новий рік у власному будиночку, який став їх раєм ще на чотири роки. А на п’ятий рік Сашку запропонували очолити велике підприємство у м. Києві. Люба й цього разу підтримала чоловіка. Одразу він сам переїхав до Києва, орендував квартиру, а Люба цей час проживала в місті Дніпрі. Тут їх син пішов до першого класу. Та й Центр ще не було на кого залишити.
Десь протягом року вирішували всі питання переїзду, Люба щотижня на вихідні їздила до чоловіка. І вже до літа родина возз’єдналася у столиці. А ще через рік вони купили земельну ділянку під забудову у котеджному містечку і звели власне гніздечко. Ось туди вони мене і запросили.
Я коротко розповіла про головні позитивні моменти їх життя. Але проходило подружжя і через складні життєві ситуації, випробування та навіть ситуації «на грані життя і смерті». Як вже зараз вони осмислюють – це були випробування їхнього кохання.
Одним із випробувань був алкоголь. Час від часу гени давали про себе знати, молодого чоловіка затягував у свої обійми зелений змій. Але вони вдвох з дружиною змогли з цим справитися, і знову Сашко проявив силу характеру, свою любов до дружини і сина. Сталося це у перехідний період переїзду і життя між двома містами, коли Сашко опинився у новому колективі, робота була пов’язана з великою відповідальністю, далася взнаки й відсутність поряд родини. Звичайно, це було стресом і для жінки, і для чоловіка, а ще й синочок так скучав за татом.
Але одним і найбільших випробувань стало те, що Любочка опинилася «між життям і смертю», коли чекала другу дитину. Так сталося, що і дитинка не народилася, і Любочка ледве залишилася на цьому світі. А потім ще депресія, страхи, чи будуть у них діточки, адже лікарі дають невтішні прогнози.
Люба з Сашком так мріяли про другу дитинку! Чоловік так хотів, щоб народилася така ж красунечка, як його кохана.
Так родина пройшла випробування «водою, вогнем і мідними трубами». «Мідними трубами» стало випробування великими грошима, які почав заробляти Сашко. Але вони вчасно отямилися, почали правильно керувати фінансами, вкладати їх. Також Любочка з Сашком стали активно розвиватися, подорожувати, ефективно планувати і діяти.
На момент, коли я до них приїхала, вони вже більше року молили Бога про дитинку. Любочка навіть почала впадати у відчай.
У цей період я також потрапила під життєві жорна, переживши зневіру у людях, зраду коханого, розчарування у тому, чим я займалась. Я не розуміла, куди мені далі рухатися, що робити, як жити?!
Хто я? Чого хочу? Такі питання я собі ставила і… не знаходила відповіді. Я розуміла, що жити, як всі, я не зможу, зраджувати себе більше не буду. Зрозуміла, що продаватися за посади і гратися з людськими долями – це йти проти серця. Й йти проти серця – це йти проти Бога. Я залишилася з собою сам на сам, і відчувала, що це крутий поворот у моєму житті.
Білетів на потяг вже не було (адже свята, і їх розкупили за місць). А я розуміла, що їхати таки конче необхідно! Тому відправилася через Дніпро, і швидкісним потягом «Інтерсіті» вже наступного дня була в Києві.
Стоячи на вокзалі, я спостерігала, як над містом сходить Сонце. Це було так символічно для мене! Наче почалося нове життя, наче – я у своєму місті, і це – мій дім! Було відчуття, наче я повернулася додому після довгих виснажливих мандрів.
Цілий день я ходила вулицями Києва, йшла туди, куди веде мене душа. І я справді зустрічала незвичних людей. І кожен навчив своєї науки.
Перший підійшов до мене в образі злидаря, хоча грошей у нього було багато у кишенях. Його образ був вкрай непередбачуваний, суперечливий: неохайний вигляд – і при цьому чистий одяг, відсутність майна – і гроші в кишенях, неєвропейська зовнішність – і глибинні розмови про Бога… Думаю, ця зустріч була перевіркою на те, щоб не звертати увагу на «плаття», а дивитися глибше, Серцем, бачити те, чого на перший погляд не видно. Від цього чоловіка йшло тепло, сила і ледь вловиме світло. Я поцікавилася, чому цей чоловік із сотень, або й тисяч людей підійшов саме до мене. Я ж все таки з недовірою сприймала весь навколишній світ, як, до речі, і більшість з нас. Він відповів, що нам призначена зустріч, нічого не буває випадково. Він сказав: «Ти шукаєш те, що завжди з тобою! Ти знаєш відповіді на всі свої питання». І далі продовжував: «Я завжди з Богом, де б я не перебував. Я раджусь тільки зі своїм Батьком Небесним, і завжди роблю тільки те, що від Бога, від Серця, навіть якщо всі навкруги проти, навіть якщо мене ніхто не розуміє. Я знаю, що на все його воля Свята. А вибір робить людина: чи йти за велінням серця, а чи за людським». Він ще говорив далі, і все більше я дивувалася його речам. Він наче в саму душу дивився, і на закінчення розмови сказав, що в мене відтепер все буде добре!».
Я ще довго згадувала ті роздумувала над сказаним і щораз переконувалась, наскільки важливою була та зустріч для мене.
Та на цьому мої зустрічі ще не закінчилися. Коли я переходила широке шосе, невідомо звідки з-за повороту з’явився на великій швидкості автомобіль, який мчав саме на мене. Все відбувалася, наче в уповільненому режимі, наче час застиг. І в цей же момент на наступному боці дороги, невідомо звідки з’явився дорожній інспектор. Він свистів і активно махав палицею. Машина зупинилася у кількох сантиметрах від мене. Поліцейський почав кричати: «Тобі що, життя набридлою?! Це ж все, що в тебе є!».
Я, як у тумані, перейшла вулицю. Але він на мене не чекав, кудись зник. Автомобіль поїхав далі. А я відчула, що я вся тремчу. Я йшла далі і розуміла, що таки так: «Життя – найбільший дар! Я сильна, мене захищають Вищі Сили! Я цінна! Я потрібна! Я люблю Життя і хочу жити! А ще кілька миттєвостей тому мене ж могло й не бути… А я ще стільки хотіла сказати своїм рідним, зробити те, що мріяла, відчувати, любити, дарувати!..».
Я подивилась навкруги, яка велич і краса мене оточує, навіть зараз, коли природа заснула і набирається сил. Я також відчула, що ось вже скоро моя зима закінчиться, і на повну забуяє весна, життя, молодість, краса, саме життя сповниться мною, а я – всією повнотою дарованого мені буття»…
Через декілька хвилин я почула голос Любочки, яка вивела мене з таких глобальних відчуттів і роздумів. Зустріч пройшла дуже тепло, наче й не було між нами усіх цих років, наче ми роз’їхались тільки вчора.
Ми направилися до їхньої нової оселі. Дорогою поволі розмовляли, як росте і розвивається Київ, те містечко, де вони жили. Зараз це невеличке містечко перетворюється на справжнє європейське.
Будиночок справді був, наче гніздечко, збудоване з любов’ю. Затишок і тепло наповнювали його, а ще – щирість, відкритість, родинна згуртованість і порозуміння, любов і прийняття.
Вже за святковим столом Любочка висловила найщиріше бажання, щоб Боженька подарував їм ще одне щастя – немовлятко! Я також щиро, від усього серця побажала, щоб її бажання було почуте і здійснилося!
Різдво я зустріла спокійна і наповнена, я відчула всередині такий спокій і гармонію, надію і любов! Відтепер в мене всередині були чітке, глибоке розуміння, віра, сила, яку я відчувала майже фізично. Я повернулася додому іншою, я повернулася до себе!
…А у Любочки вже через дев’ять місяців народився синочок!».
Сніжана ЗАГВОЗДІНА
●●●
Шановні читачі «Південної зорі», якщо Ви хочете поділитися з іншими жителями Нікопольщини добрими зимовими історіями, що дійсно трапилися у Вашому житті чи житті близьких людей, можете надіслати свої розповіді у особисті повідомлення у Фейсбуці:
https://www.facebook.com/shvydka.inna
https://www.facebook.com/profile.php?id=100006778487795
або
у Вайбері 0973672269 (Інна Швидка)
●●●
Сьогодні усім нам дуже важливо підтримувати одне одного психологічно, матеріально, фінансово, фізично, інформаційно… Як кажуть мудрі люди: «Разом ми можемо більше!».
●●●
Цей проєкт впроваджується за ініціативи Національної спілки журналістів України в межах Проєкту The Ukrainian Media Fund з підтримки незалежних місцевих медіа в Україні.
