Я знаю: існують невипадкові випадковості. Події, які ззовні виглядають як збіг, але всередині звучать як точний дзвін. Наче хтось веде тебе коридором життя – не силою, не наказом, а ясністю. І якщо ти уважний, ти починаєш відрізняти випадок від знака.
Є книги, які читаються очима. А є особливі Книги, що читаються тим, ким ти стаєш. У кожного така Книга – своя.
Розповім про таку Книгу у моєму житті. Я помітив одну дивну річ: коли я не готовий читати далі, вона мене не пускає. Сторінка є, літери видно, рядки стоять рівно… але сенс не відкривається. Я ніби читаю, а насправді просто дивлюся на друк. Механіка працює, а розуміння – ні. І тоді згадується прислів’я: дивишся в книгу, а бачиш фігу. Не тому, що я «не можу», а тому, що є момент, коли мене тимчасово не допускають – не до наступного абзацу, а до глибшого шару. Книга стає дзеркалом: показує не текст, а стан читача.
…Тоді я жив в Одесі. Місто дихало морем і каменем, а центр мав свій особливий рух: старі фасади, трамвайні лінії, вітрини, де книжки стоять, як артефакти часу. Я вже знав про Книгу: мені порадили Її почитати на Школі Павла Васильовича Старих. І відтоді вона жила в мені як маяк на полиці майбутнього: ще не в руках, але вже на моєму маршруті.
Одного разу я зайшов у книжний магазин у центрі міста. Зайшов майже «випадково» – але саме так зазвичай і трапляються невипадкові речі.
І я побачив їх: чотири томи Книги. Вони стояли так, ніби чекали не на будь-якого покупця, а саме на мене. І одразу ж прийшло друге, дуже земне відчуття – ціна. Для студента інституту це було дорого. Рука тягнеться, а внутрішній голос каже: «Потім».
Саме в цю мить у моїй свідомості з’явився образ Учителя – Павла Васильовича Старих, Шрі Свамі Бодхі Таліба. Не як фантазія і не як спектакль, а як тиха внутрішня присутність, що вміє говорити коротко й точно.
– Купи ці книги, – прозвучало в мені.
Я відповів подумки, як відповідає людина, що живе в матеріальній реальності:
– У мене немає коштів…
І тоді Він сказав те, що відрізняє випадковість від невипадковості – не загальну фразу, не «якось буде», а конкретику:
– У тебе вдома, в шафі, є заначка. Там є гроші. Попроси відкласти книги. Поїдь. Візьми ті кошти. І купи обов’язково.
Це не було «підбадьоренням». Це було знанням. Точним, як адреса.
Я попросив продавця відкласти комплект. Вийшов на вулицю – і місто ніби стало іншим. Ті самі будинки, ті самі звуки, але всередині вже включився механізм шляху: коли рішення прийнято, реальність починає підлаштовувати деталі під прийняту ціль. Я поїхав додому без зайвих вагань – як по рейках.
Відчинив шафу. Рука пішла туди, куди було сказано. І там справді лежала заначка. Не «трохи», не «майже». Рівно стільки, скільки потрібно на чотири томи цієї Книги. Сума співпала з потребою так точно, ніби хтось поставив печатку на моєму кроці: «Так».
У такі миті зазвичай завмираєш на секунду. Бо зустрічаєшся з явищем, яке важко пояснити лише випадком… І водночас не хочеться називати це чудом тільки для краси слова. Це і є невипадкові випадковості: коли внутрішня лінія життя торкається зовнішньої реальності, і вони раптом стають одним маршрутом.
Я повернувся до магазину і купив Книгу у чотирьох томах. Це був 1997 рік.
І вже потім я зрозумів: того дня я приніс додому не просто літературу. Я приніс Ключ. Ключ, який дається тобі тільки тоді, коли ти готовий його взяти. Бо інколи шлях починається не з гучного «осяяння», а з дуже простого, практичного ритуалу: попросити відкласти, поїхати, знайти, повернутися, купити. І саме в цій простоті я впізнаю присутність Провідника.
І тому мене не дивує, що згодом ця Книга могла «не пускати» мене далі, коли я не готовий. Перший урок я пройшов ще до читання: я навчився відрізняти сумнів від поклику, а випадок – від знака. Бо невипадкові випадковості існують. І час від часу вони говорять з нами мовою, яку неможливо переплутати.
Сергій БУКАЦЕЛА, Харсаран Сінгх Кхалса
На фото: Сергій Леонідович Букацела і Павло Васильович Старих, Київ, 1998 рік.
Від редакції. «Школа, у якій вчать робити чудеса» – саме так називалася моя стаття про Школу Павла Васильовича Старих, опублікована у газеті «Поліс» (редактор Геннадій Іванович Полоз) у 1992 році.
Наведу цитату з тієї моєї статті (у перекладі українською): «У Школі Старих вчать у всьому, навіть у, здавалось би, найбільш містичних, «казкових» явищах бачити прояв законів Космосу. Павло Васильович любить повторювати своїм учням, що… варто тільки розбудити у собі Бога, і межі вашим можливостям практично не буде, тоді ви зможете робити те, що зазвичай називають чудесами, і розуміти, що це не казка, не чудо, а прояв об’єктивно існуючого Космічного Закону».
Тридцять три роки пройшло з моменту написання тієї статті. І за цей час я багато разів була свідком невипадкових випадковостей, чудесних моментів у моєму житті та житті знайомих.
Зустріч з моїм Вчителем Павлом Васильовичем Старих та навчання у Школі теж є тими чудесними подіями, щасливими збігами обставин, щира вдячність за які живе в Серці.
Інна ШВИДКА
