Міжнародний день сільських жінок відзначається щорічно 15 жовтня. Таке рішення було прийнято на засіданні Генеральної Асамблеї ООН у 2007 році. Його мета полягає у приверненні уваги до внеску жінок в розвиток економічної галузі та продовольчої безпеки. Сама ж ідея встановлення такого дня була запропонована на 4-й Жіночій конференції ООН у 1995 році.
●●●
Сьогодні розповім про жінок з сільських та селищної громад Нікопольського району. Три короткі історії про те, як в умовах воєнного сьогодення вони живуть, працюють, наближають Перемогу та мир в Україні.
●●●
Олена Крайнік, обіймає посаду секретаря Червоногригорівської селищної ради.
Коли Червоногригорівський селищний голова Олександр Прокопенко після початку повномасштабного вторгнення пішов воювати, Олена Василівна очолила громаду, ставши в.о. селищного голови.
– В перші години і дні було дуже важко. Не знала, що і як треба робити. Але, маючи розуміння та підтримку з боку колективу селищної ради, депутатів, жителів громади, почали тернистий шлях в нове невідоме життя у воєнний час, – розповідає Олена Крайнік.
На початку березня 2022 року її родина виїхала в більш безпечне місце. Олена Василівна зізнається, що було складно психологічно, морально і фізично.
Восьмого липня 2022 року почалися обстріли Червоногригорівської громади – практично кожного дня та особливо вночі. Олена Крайнік розуміла, що треба згуртовувати усіх земляків задля вирішення нагальних питань, а також знаходити благодійні фонди і організації, які надаватимуть гуманітарну допомогу для місцевих жителів/жительок громади та внутрішньо переміщених осіб (а таких було багато!). І люди у громаді активно підтримали такий напрямок діяльності селищної ради, що дало свої позитивні результати.
«Південна зоря» вже писала про волонтерську діяльність жительок Червоногригорівської громади, у тому числі і співробітниць дитсадків, Будинку культури тощо.
Олена Василівна звернулася з проханням, щоб напередодні Дня сільських жінок газета розповіла про незламність жінок Червоногригорівської громади, зокрема, тих, що працюють у Червоногригорівському та Придніпровському ліцеях.
«Червоногригорівський ліцей разом з мешканцями селища з початку війни підтримують наших військових провізією, теплими речами, спідньою білизною, – розповіла Олена Крайнік. – Вагомий внесок у допомогу захисникам внесла мешканка Червоногриргорівки Олена Павлюкянець. Протягом всієї війни вона шиє балаклави, тактичні рукавички, спідню білизну для військових. До цього процесу також долучилися педагогині ліцею. Дуже плідно працюють майстрині, які невпинно плетуть маскувальні сітки на чолі з Ольгою Гребенюк, роблять окопні свічки. Працівниці харчоблоку ліцею випікають хлібобулочні вироби для наших воїнів. Доставкою посилок в гарячі точки активно займається Євгенія Писаренко».
«Вже у лютому-березні 2022 року організував волонтерську роботу й педагогічний колектив Придніпровського ліцею на чолі з директоркою Анжелою Онищенко, – продовжує розповідь Олена Крайнік. – Було створено волонтерський пункт, де збирали речі для біженців, плели сітки, готували їжу для наших захисників та відправляли посилки тим, хто на нулі. Волонтерський пункт працює й сьогодні, не зважаючи на постійні обстріли громади».
Олена Крайнік виконувала обов’язки Червоногригорівського селищного голови 20 місяців – з березня 2022 по жовтень 2023 року, коли звільнився з військової служби у запас Олександр Прокопенко. Двадцять місяців на чолі громади в зоні активних бойових дій, в умовах війни, щоденних прильотів, руйнувань, величезних проблем з водопостачанням після підриву Каховської ГЕС, необхідності вирішувати численні організаційні, адміністративні, господарські питання…
Олена Крайнік зі складним та дуже відповідальним завданням впоралася!
●●●
Тетяна Волос – акушерка, волонтерка.
Народилася і живе в селі Чкаловому – зараз, після перейменування, це село Воля Першотравневської сільради Нікопольського району.
– До 24 лютого 2022 року я була, як багато хто з нас, звичайною людиною – працювала медсестрою, займалася сім’єю і раділа життю, – каже пані Тетяна. – Але повномасштабна війна змінила моє життя. Спочатку було страшно, дуже страшно – сиділи по підвалах… Але час йшов – і ми почали пристосовуватися до реалій сьогодення, шукали, як допомагати військовим, бути корисними Україні.
Спочатку Тетяна шукала, яка допомога потрібна, в Інтернеті і допомагала.
Потім натрапила на оголошення однієї з волонтерок, написала їй, зібрали в селі, що було, і відвезли. І слово за словом розговорилися, з першого разу знайшли спільну мову і стали, як рідні.
«Щоб організувати допомогу переселенцям, які рятувалися з окупованих територій, хто в чому був, ми з однодумцями зібрали вдома речі, які були, і повезли… Ось так і зародилася моя волонтерська робота», – каже Тетяна.
Вона щиро вдячна всім незламним і небайдужим односельцям та односельчанкам за підтримку, їхні добрі серця.
Щиро дякує і благодійним фондам: «Коли б не звернулася, завжди допоможуть, завжди з посмішкою. Дуже приємно, що більшість людей, які вимушено переселилися до нас, згодом не хочуть їхати від нас (навіть ті, що поїхали вертаються, або чекають, коли можна буде повернутися). Ми всі – одна команда, і це круто, це надихає!».
Тетяна Волос та її команда відомі у Нікопольському районі тим, що роблять окопні свічки. Завдяки їм українські захисники і захисниці мають змогу в окопі хоч трошки зігрітися, випити гарячого чаю, розігріти їжу. У холодну пору року окопні свічки – незамінна річ на передовій!
Також волонтерки печуть смаколики, збирають кошти на РЕБи, дрони, авто тощо.
– Звичайно, волонтерство створює для мене значні додаткові навантаження. Постійно треба звертатися по допомогу, а потім все збирати, пакувати і відправляти нашим захисникам! – зізнається Тетяна. – Але є і позитивні моменти, зокрема – вдячність від наших воїнів, яка заряджає та додає нових сил!
●●●
Наталя Трушко – сімейна лікарка у Покровській сільраді.
Приїхала в село Новософіївку Нікопольського району з Київської області і вже 33 роки (!) допомагає і дорослим, і малим зберігати здоров’я, долати недуги.
«Після роботи також доводиться надавати медичну допомогу. Якщо хтось звертається, не відмовляю ніколи – ні у вихідний, ні у вечірній час», – розповідає Наталя Трушко.
Вона каже, що незважаючи на роботу у медицині, родина жила і живе, як усі люди на селі – тримали корову, козу, кролів, свиней, курей, мали 42 сотки землі, які треба було обробляти. І у цьому, звичайно, було додаткове навантаження порівняно з медпрацівниками, які живуть у місті. Але у селі і медики, і педагоги, і культурні працівники тощо, як правило, мають таке ж господарство, як і усі інші. Бо без цього уявити собі життя у селі не можна.
Наталю Павлівну дуже цінують та поважають у Покровській сільраді. Кожен лікар чи лікарка у сільській місцевості – на вагу золота, особливо, якщо це – фахівець чи фахівчиня з величезним досвідом, знанням практично усіх жителів громади та щирим прагненням допомагати людям. Саме такою і є Наталя Трушко. Тож зичимо їй усіляких гараздів, здоров’я та ще багато років успішної роботи у медичній галузі рідної сільради.
●●●
Три короткі розповіді про сільських жінок. Жінок, які без пафосу, без зайвих слів та емоцій, живуть та працюють у ці складні часи. І таких жінок у нас – переважна більшість! Їхня сумлінна праця, волонтерська діяльність, активна громадська позиція та прагнення допомогти нашим захисникам і захисницям додають Нікопольщині впевненості, що Україна переможе.
Інна ШВИДКА
