Війна так чи інакше вплинула на усі сфери нашого життя. Зокрема, і на відносини у родинах, гендерні ролі у сім’ях та у нашому суспільстві. Багато чоловіків і жінок пішли воювати. Хто і як дасть їхнім дітям те, що у мирний час давали тато та мати? Як діяти, щоб війна не ламала родини, а робила їх більш стійкими, більш цілісними?
Поділитися своїми думками щодо впливу війни на дітей, жінок та чоловіків, змін, що відбуваються сьогодні у родинах, розповісти про корисний практичний досвід я попросила трьох фахівчинь.
●●●
Вікторія Кобиляцька – гендерна експертка, редакторка сайту кампанії проти сексизму в медіа й політиці «Повага»:
– На жаль, у мирний час дітьми переважно опікувалися жінки. Щодо чоловіків, то читала різні дослідження, які свідчать, що середньостатистичний тато ще не так давно проводив із дитиною від 30 хвилин до однієї години на добу. Інший час – це мами, бабусі, няні чи дитина була в садочку або школі, якщо вона старша. Тобто фактично чоловіки так чи інакше мали інші пріоритети. Стереотипи про «полювання на мамонтів» дуже живучі. А ініціативи щодо розвитку й плекання усвідомленого батьківства тільки-тільки почали набирати обертів в Україні (пригадую, що саме перед вторгненням у низці міст з’явилися Тато-хаби). Проте доглядова праця й виховання дітей переважно все ж лягали на жіночі плечі.
Чи змінила щось повномасштабна війна? Так, очевидно. Проблема поглибилася, бо багато чоловіків стали на захист держави. А жінки, відповідно, мають тепер самотужки опікуватися родиною. Це складно. У країні є багато проблем зі школами й дитячими садочками. Вони не працюють (не працювали), бо немає укриттів. Або садочки працюють неповний день, тож жінка не може ходити на роботу, щоб не відпрошуватися і забирати дітей, бо заклад закривається раніше. Або й узагалі садочків бракує і не завжди можна влаштувати дитину туди, куди зручно добиратися. Зараз, до речі, чимало переселенок зіткнулися з цими проблемами, коли треба шукати роботу в новому місті, але дуже складно це зробити, якщо є малі діти й нема з ким їх залишити.
Якщо ж говорити про жінок, які пішли у військо, то нерідко вони лишають дітей із бабусями або з іншими родичками. Та найгірше, коли воячок починають засуджувати за те, що вони «покинули дітей» і воюють. Часом доходить навіть до цькування у соцмережах.
Думаю, що війна спонукає нас усіх переосмислювати гендерні ролі, як би болісно й деструктивно це не було. Бо треба розуміти, що якщо жінка пішла воювати, то це її усвідомлений вибір, вона робить це, щоб захистити своїх дітей від ворога. І в жодному разі не можна їй докоряти цим. Краще просто подякувати за службу й захист.
Якщо ж жінка виховує дітей, опікується старенькими батьками, волонтерить, ще й нерідко працює на трьох роботах, або просто намагається вижити в цих страшних умовах, самотужки даючи раду собі й дітям, то дуже дивно звучать закиди окремих чоловіків про те, що «всіх жінок треба мобілізувати, бо це несправедливо, що ми мусимо воювати, а вони ні». Тут треба чітко розуміти, що держава не може створити якісь резервації для дітей, а всіх мам відправити на війну. І не висловлювати недолугих претензій, звинувачуючи всіх феміністок у бездіяльності (мовляв, чому не захищаєте чоловіків).
Бо виходить так, що що б не робили жінки (ідуть воювати чи ні), все одно вони всім винні й усе роблять не так. Бо котрусь обізвуть «матір’ю-зозулею», а до котроїсь присікаються, чого вона досі не на фронті.
Щодо чоловіків, які стали на захист держави, то з-поміж іншого, для них це теж знаковий час, щоб більше цінувати свої родини. Бо дуже хотілося б, щоб у вихованні дитини брали рівноцінну участь і тато, і мама. Зараз, на жаль, це неможливо з об’єктивних причин.
●●●
Людмила Семенча – кандидатка психологічних наук, психологиня-консультантка, викладачка КЗ «Нікопольський фаховий педагогічний коледж»:
– З війною багато що змінилося у ролі батька, матері та у родинних взаємостосунках взагалі. Є різні варіанти. Наприклад, тато воює у складі ЗСУ. Мати залишилась з дітьми одна. Є сім’ї, які виїхали за кордон. Чи ВПО… Як правило, це жінка та дитина чи діти. Вона бере на себе складну ношу, виховуючи дітей і за себе, і за батька… Звичайно, це багато змінює, впливає на рівень порозуміння з дітьми та чоловіком, на близькість стосунків. З часом у таких ситуаціях у жінок, можливо, буде підвищуватися рівень тривожності та відповідальності за дітей.
Ми бачимо, що сьогодні багато дітей вимушено сидять вдома – або самі бояться виходити на вулицю, або батьки не дозволяють, тому що за них хвилюються. Таким чином діти часто позбавлені нормального спілкування з однолітками. І замінюють його на спілкування онлайн у гаджетах та через комп’ютер. На це треба звертати увагу.
Війна багато що змінила в дітях. Ті діти, які залишились у місті, незважаючи на страх та тривожність, за тривалий час майже адаптувалися, можна сказати, звикли до щоденних артобстрілів та атак дронів. Але така звичка – це не завжди добре, бо діти перестають реагувати на небезпеку.
Спілкуючись з дітьми більш старшого віку, зараз бачу таку тенденцію: вони все частіше просять попрацювати з їхніми батьками, наприклад, допомогти мамі, підтримати її психологічно. Дорослі діти нерідко кажуть: «Поговоріть, поспілкуйтеся з моєю мамою. Вона хвилюється і за тата, і за мене, їй дуже важко! Вона часто хворіє…».
Війна дуже вплинула на дітей, змінила їх, забравши дитинство. Деяким з них доводиться стикатися з втратами близьких через війну. Як діти реагують на втрату? Наприклад, маленька дівчинка, родина якої пережила втрату близької людини і житла, плачучи, каже, що, коли виросте, візьме автомат і піде постріляє всіх ворогів. Доволі часто сьогодні дівчата говорять, що у майбутньому планують стати військовими, піти служити. Бачимо, що гендерні стереотипи руйнуються, дівчатка пишуть собі такий сценарій – піти служити до війська і захищати свою країну. У хлопців з такими різкими змінами гендерних сценаріїв я не стикалася.
Як допомогти дітям? У рамках проєкту «Діти і війна» Центру освіти дорослих ми працюємо з дітьми, вчимо їх, як заспокоїтися, як переключитися, як правильно зорієнтуватися в тій чи іншій ситуації, допомогти собі та оточуючим, уникнути панічної атаки.
З більш дорослими дітьми ми відпрацьовуємо практичні навички, як до прибуття спеціалістів допомогти не тільки собі, а й тим людям, особливо дітям, які знаходяться поряд і переживають страх, тривогу або панічну атаку.
Паралельно працюємо з батьками, які приходять разом з дітьми у сховище – це індивідуальні та групові консультації, міні-тренінги тощо. Вчимо дорослих, як правильно реагувати у ситуації небезпеки, щоб не налякати дитину. Акцентуємо увагу батьків, що у будь-якій критичній або травматичній ситуації з дитиною будь-якого віку треба говорити, слухати і чути її. Надважливо не дозволити дитині закритися! І, звичайно ж, якщо батьки не справляються самотужки, то треба не просто просити, а кричати про допомогу спеціалістів!
Також, спільно з батьками, ми відпрацьовуємо техніки самодопомоги, відповідаємо на запитання, надаємо рекомендації на запит. Важливим та корисним є обмін досвідом між батьками, коли вони спілкуються між собою та розповідають, як будують стосунки з дітьми, як попереджають або розв’язують проблемні та конфліктні ситуації у родині, як говорять з дітьми про втрату.
До реалізації заходів з психологічної допомоги дітям під час війни долучились і викладачі школи мистецтв. Заняття, звичайно, проводяться онлайн. Різноманітні методики арт-терапії дають гарний ефект. Завдяки музиці, танцю, малюванню вдається переключити дітей на позитивні емоції. До того ж, дитина працює над собою, творчо розвивається, що є надзвичайно важливим.
Впевнена, психологічна та педагогічна допомога конче потрібна зараз, але після війни її актуальність виросте врази. Психологічної та педагогічної допомоги й підтримки потребуватимуть діти, дорослі, родини в повному складі.
●●●
Ольга Пастушок – кандидатка педагогічних наук, голова Громадської організації «Козацький набат» Центр освіти дорослих м. Нікополя», директорка Комунального закладу «Нікопольська міська школа мистецтв»:
– В Україні, і зокрема, у Нікополі, де майже в п’яти кілометрах від нас знаходиться ворог, який практично щодня здійснює артобстріли та атаки дронами, ми бачимо великий, негативний вплив війни на свідомість людей. Важлива складова, яка впливає на світогляд дітей та дорослих – це зміни, що відбуваються у родинах. Сьогодні багато чоловіків, батьків пішли воювати. А дружини, матері взяли на себе роль і батька, і матері. Я спілкуюсь з родинами дітей, які навчаються у нашій школі, і знаю, що зараз жінкам дуже складно. Вже третій рік повномасштабної війни мами, що живуть у Нікополі зі своїми дітьми, повинні вирішувати і усі побутові питання у сім’ї, і дбати про безпеку своєї родини в умовах воєнного часу, і виховувати дітей. А до того ж ще – й працювати. Чимало жінок продовжують працювати в критичній інфраструктурі міста, закладах, що надають медичні та інші важливі послуги населенню, на заводах тощо. Тому до виховання дітей залучають за можливості або бабусь, якщо вони є поряд, або сусідок… У нашій школі є сховище, і часто мами, які працюють, залишають дітей у нас, бо бояться, щоб неповнолітні діти були вдома самі. У воєнний час непередбачених подій багато…
Бачу, що наші жінки за час війни змінилися. Стали більш строгими, гідно прийняли виклики, які стали на їхньому життєвому шляху.
Як керівниця школи мистецтв та ГО «Центр освіти дорослих» можу сказати, спілкуючись з дітьми та їхніми батьками, я бачу, що війна сильно вплинула на дітей. Вони швидко подорослішали, незалежно від віку – чи їм 6 років, чи 10. Їхні очі стали дорослими. Діти сьогодні часто розмовляють на досить складні життєві теми, дуже реагують на нечесність, ставлять питання, на які самі ж мають свої недитячі відповіді, що не так… Діти, як хлопчики, так і дівчатка, прагнуть підтримувати (і психологічно, і у побуті) своїх матерів та батьків усім, чим можуть, діють по-життєвому мудро.
У мирний час ми часто не знали, чим ще можна розважити дітей… Сьогодні ж бачимо, що діти прагнуть щирих відносин з рідними, залюбки спілкуються одне з одним та викладачами у сховищі, разом дивляться фільми чи мультфільми, роблять різні творчі роботи своїми руками, грають у настильні ігри, інколи співають українських пісень…
Знаючи, що таке, коли немає водопостачання, електрики, коли щодня кудись у місті «прилітає», руйнуючи чиїсь домівки та життя, наші діти радіють тому, на що раніше не звертали уваги, цінують прості речі, смачну їжу та мінімальний побутовий комфорт… Бачимо, що при цьому діти не тільки цінують це, а й готові ділитися з однолітками. Наприклад, у когось є електрика, Інтернет, а у когось – немає. А для навчання онлайн він потрібний. І діти, у яких Інтернет кращий, запрошують до себе додому інших, щоб ті теж могли навчатися.
Війна вплинула на свідомість як дівчаток, так і хлопчиків. Якщо у мирний час діти казали, що хочуть бути вчителями, музикантами, художниками, дизайнерами (у нас же школа мистецтв), то зараз практично усі хочуть стати військовими, щоб захищати свою країну, свою маму, своїх близьких. Мама зараз для дітей дуже важлива, вони миттєво реагують на усе, що пов’язане з мамою, батьками, не роздумуючи готові кинутися на захист своїх рідних.
Ми вже третій рік поспіль працюємо за проєктом «Діти і війна». Ми пройшли спеціальне навчання навесні 2022 року, і вже з червня почали втілювати проєкт у Нікополі. Перші групи – це були діти ВПО (Буча, Херсонська, Харківська області), потім – діти з Нікополя. Існують спеціальні методики, як за допомогою малюнка оцінити психологічний стан дитини. І ми, працюючи з дітьми, що залишилися з родинами та живуть у Нікополі, бачимо по їхніх малюнках, що вони вважають найбезпечнішим місцем свій рідний дім. Саме він є глибинним символом безпеки.
Дивлячись в очі дітей, яким знайомі жахіття війни, бачимо страх. І, як правило, це не страх власної смерті. Це страх втрати близьких – матір, батька, бабусі, дідуся. За допомогою спеціальних методик, у тому числі, арт-терапії, допомагаємо дитині позбутися страху, психологічних проблем, в першу чергу, пов’язаних з війною. Це – поступовий і нешвидкий процес, але він дає позитивні результати.
Війна змішала гендерні ролі. Не знаю, кому сьогодні складніше – чоловікам чи жінкам. Складно усім, але по-різному. Проте у родинах, де є любов, повага, порозуміння, бачимо багато прикладів, коли і чоловік, і жінка, і діти прагнуть підтримувати та допомагати одне одному, гідно проходити усі випробування.
●●●
Виклики воєнного часу створюють нові тенденції. Зокрема, бачимо, що лідерство жінок та їхні ролі у прийнятті рішень збільшилися як на рівні сім’ї, так і на рівні громад.
Повномасштабна війна не тільки змінює, а й вимагає переоцінки стосунків з рідними, друзями. Іноді це призводить до відновлення колись втрачених контактів, або навпаки – розриває ті, що існували до недавнього часу.
Звичайно, у кожному окремому випадку, у житті кожної людини це відбувається по-різному. Але існують і загальні тенденції, які треба враховувати та навіть коригувати, щоб не тільки діти та дорослі, родини, а й усе українське суспільство вийшли з війни гідно – більш цілісними, більш цивілізованими.
Інна ШВИДКА
Матеріал створено у партнерстві з Волинським прес-клубом
Фото ілюстративне з відкритих джерел
