За кожною дитячою усмішкою – сотні дорослих тривог. За кожним «Ми вдома» – тисячі кілометрів дороги, безсонні ночі, молитви й відповідальність.
А за цими двома місяцями щасливого дитинства – величезна праця людей, які просто не дозволили війні забрати в дітей ще одне літо.
Два місяці. Саме стільки 17 дітей із сімей військовослужбовців та колег Центру із Нікополя прожили в іншій реальності – там, де не потрібно було здригатися від кожного гучного звуку, прокидатися від сирен і чекати повідомлення про чергову атаку. В Італії вони просто жили. Сміялися. Гуляли. Подорожували.
Знайомилися з новими людьми. Знаходили друзів. Пізнавали світ. Засмагали. Мріяли.
Просто були дітьми.
І, можливо, для когось це звучить як звичайні речі. А для українських дитій з міста Нікополя у 2026 році – це майже розкіш. Бо вдома на них чекала зовсім інша реальність. Сирени. Вибухи. Шахеди. Ракети. КАБи. Тривожні ночі.
Саме тому ця поїздка була не просто подорожжю чи відпочинком. Це була можливість хоча б на два місяці повернути дітям те, що війна щодня намагається у них відібрати, – відчуття безпеки.
Але за цим безтурботним дитячим літом стояла величезна волонтерська робота дорослих людей. Іноді – непомітна. Без фотографій. Без оплесків. Без права на помилку. Люди, які не сказали: «Це не наша проблема». Вони сказали: «Давайте зробимо».
І зробили.
А через два місяці настав день повернення.
Дві доби дороги додому. Дві доби, протягом яких майже не було сну. Україна зустрічала наших дітей не тишею. Вона здригалася від повітряних атак. Шахеди. КАБи. Ракети.
І лише одна думка, яка не відпускала: «Тільки б діти доїхали. Тільки б усі були в безпеці».
У такі моменти ти вже не думаєш про втому. Не думаєш про те, скільки годин не спав. Не думаєш про кілометри. Бо коли відповідаєш за 17 дітей, втома стає другорядною. Головне – довезти. Дочекатися.
Обійняти. І нарешті сказати: «Ми вдома»!
А потім був вокзал. І сталося те, заради чого були всі ці безсонні ночі. Вони побігли назустріч. 17 дитячих облич. 7 усмішок. 17 історій. 17 дітей, які повернулися додому.
Засмаглі. Щасливі. Втомлені дорогою.
І в цих обіймах зникає все. Втома. Страх. Напруга. Дві доби без сну. Залишається тільки величезне полегшення: вони вдома. І тоді особливо гостро розумієш ціну цієї поїздки. Її ціна – не лише гроші, квитки, транспорт, документи й організація. Її справжня ціна – відповідальність. За кожну дитину. За кожен кілометр. За кожне рішення. За кожну хвилину дороги. За кожне повідомлення від батьків: «Як вони? Чи все добре?».
І саме тому сьогодні хочеться сказати величезне дякуємо всім, хто був частиною цієї історії. Foundation Democracy Angels президентці Victoria Dobbs, Віцепрезидентці пані Єві, пані Маї, пані Наталії, особлива вдячність Francesco Bia. Італійським громадам. Приймаючим італійським родинам. Нашим партнерам. Волонтерам. Перекладачам. Перевізникам. Координаторам. Всім хто протягом чотирьох років співпрацює із Центром освіти дорослих м. Нікополь та сприяє літньому та зимовому оздоровленню нікопольських дітей. Кожній людині, яка докладає маленьку частинку свого серця до цієї великої справи.
Дякуємо вам за те, що не просто відкрили двері своїх домівок. Ви відкрили дітям цілий світ. Вони побачили Італію не лише на карті. Знайшли друзів. Відчули турботу. На власному досвіді переконалися: світ може бути добрим.
І, можливо, колись, коли юні нікопольці виростуть, вони не пам’ятатимуть усіх назв міст, дат чи маршрутів. Але пам’ятатимуть головне: у найважчий час їхнє дитинство хтось захищав. Хтось доклав неймовірних зусиль, щоб вони могли сміятися. Хтось не спав ночами, щоб вони могли спати спокійно. Хтось долав тисячі кілометрів, щоб вони могли побачити світ. І це – найцінніше. Бо чужих дітей не буває. Особливо тоді, коли йдеться про дітей, які ростуть під звуки війни.
Нехай ці два місяці назавжди залишаться в пам’яті наших дітей не як час війни. А як літо, коли 17 українських дітей з Нікополя знову відчули себе просто дітьми. Літо, коли світ обійняв українських дітей.
А ми зробимо все, щоб таких обіймів у їхньому житті було якомога більше.
Бо чужих дітей не буває. І дитинство – не має бути ціною війни.
Ольга ПАСТУШОК, голова ГО «Козацький набат» Центр освіти дорослих м.Нікополь»
